Світлій пам’яті  Валерія Павловича Жаворонкова

                                     Малювати картини руками не можна, 
                                     Лише серцем, що б’є у душі… 
                                     В тій, де мешкає дивний художник, 
                                     Що натхнення черпає в собі. 
                                     І лиш духом всесильна людина 
                                     Розфарбує цей світ кольорами, 
                                     Щоб ожила від світла картина, 
                                     Наче небо мовчазне над нами, 
                                     Наче зорі, що ввечері світять, 
                                     Ні, не світять - зоріють згори. 
                                     Радше будні художник підмітить, 
                                     Ніж змалює цей світ навпаки.

Доля митця - складна і неповторна, цікава і приваблива. На долю Валерія Павловича випали тяжкі воєнні і повоєнні роки, раннє сирітство, голод і розруха, епоха тоталітаризму і активна участь в боротьбі за демократичний розвиток незалежної української державності. Його, корінного подолянина, навіки полонила Вижницька земля. Тут формувався його характер, активна громадська позиція ,розквітав його талант живописця і педагога.

Творчістю займаються багато людей, проте тільки вибрані стають відомими широкому загалу.

Народився на Хмельниччині 13 березня 1940 року в селі Кам'янка біля Кам'янець-Подільського. Батько, Павло, був військовим. Дослужився до начальника тилу армії. Уже наприкінці війни загинув у Німеччині. Мати, Анна, працювала у колгоспі, була листоношею. Батько дуже любив малювати. Можливо, генно передав синові свій хист.

На раннє дитинство відомого художника випали тяжкі роки воєнного лихоліття. Відкарбувались в пам'яті й повоєнні негаразди: розруха, нестача хліба, одягу, зошитів, підручників... Пасучи корів з сільською дітворою, він міг годинами лежати у бур'яні, спостерігати за жучками, черв'яками, метеликами... Любив, також, тварин, особливо коней. Згадує, скільки радості було, як в дитинстві з хлопчаками катався на конях, купав їх. Чому ж запам'яталися саме ці звичайні картинки природи та сільського життя: трава, туман, метелики, коні?.. Відповідь тільки одна - Валерій Павлович від народження наділений спостережливою, чутливою натурою, що так тонко сприймає красу.

Ось рядки написані Валерієм Павловичем:

Мені бувало сниться: біля воріт криниця,

Стара, стара хатина і світла тепла днина,

А далі – лан отави, копиці золотаві,

За ними ліс і гори обмежують простори,

Художник і натура, невинність та культура,

І вічний діалог йде протягом епох.

Першим вчителем був О. Л. Грен - художник-педагог, який і помітив його здібності. Малював все і всюди. Спочатку паличкою по глині чи піску, а потім огризком олівця на знайденому десь шматку паперу. Згодом це захоплення переросло в щоденну потребу. Ще тоді, маленьким хлопчиком, прагнув до прекрасного підсвідомо. Це було і є потребою душі видатного митця. Малював в основному копії та за уявою, дуже мало з натури. По закінченню школи, подарував школі копію картини  Шишкіна "Ранок в сосновому лісі".

Чутки, що на Буковині, у Вижниці є художній навчальний заклад привернули увагу Валерія Павловича, зацікавили, і він, в 1957 році, приїздить сюди, щоб поступити на відділ килимарства, оскільки на той час  тут було найбільше уроків живопису. Живопис дуже  цікавив майбутнього митця. Було велике бажання оволодіти його секретами.

Був дуже вражений красою тутешнього краю, мовою, вбранням людей, їхньою культурою та способом життя. Здавалося, що попав в рай, не дивлячись на терпиме матеріальне існування. Дуже багато працював.  Девіз студентів того часу: ні дня - без малювання. Його вчителі - О. Скотніков, В. Куров, Я. Очеретько, яких художник згадує з теплотою та вдячністю. Наприкінці навчання почав виставляти свої твори на виставках. Об'їздив усі куточки Буковини.

На останньому курсі Валерію Павловичу запропонували взяти участь у республіканській художній виставці, а згодом - Всесоюзній. Його графічні зображення привернули увагу високопрофесійного журі, і він був удостоєний звання лауреата і нагороджений дипломом третього ступеня в Києві та Москві, що свідчило про високий фаховий рівень. З 1967 року він постійний учасник обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок.

Швидко, весело і цікаво пролетіли студентські роки. Після закінчення з відзнакою Вижницького училища Жаворонков поступив на заочне навчання до Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова на відділ графіки. Саме в стінах інституту Валерій Павлович і формується як художник-графік. Дипломна робота – графічне оформлення книжки М. Коцюбинського «Fata morgana» одержала гарний відгук В. Касіяна.

П’ять років працював в Вижницькій середній школі №1 учителем малювання. Згодом Валерія Павловича запрошують працювати викладачем у Вижницьке училище.

Валерій Павлович надав перевагу стезі педагога-художника, ішов тернистими стежками, не завжди встеленими лаврами. Творча робота весь час була і залишається головним стимулом для життя і діяльності. Керуючись законом, що неможливо виховати художника, не будучи самому художником, працює творчо кожен день.

 Валерій Жаворонков був членом Національної спілки художників України, член Спілки дизайнерів України, лауреат літературно-мистецької премії імені Георгія Гараса. Творчий доробок його - графіка, живопис, декоративно-прикладне мистецтво. Роботи не раз ставали окрасою всесоюзних, республіканських та зарубіжних виставок.

23 березня 2006 року президент України Віктор Ющенко підписав указ № 256, де зазначається, зокрема, що відомому художнику з Буковини, заступникові директора Вижницького коледжу прикладного мистецтва імені В. Ю. Шкрібляка Валерію Павловичу Жаворонкову присуджено звання „Заслужений працівник культури України".

Талановитий художник-графік, художник-живописець впродовж 5 років був на посаді директора коледжу,  кілька десятків років працював на педагогічній ниві, займаючи посаду заступника директора коледжу з навчальної і наукової роботи, а також, з 2005 по 2010 рік був заступником декана факультету „Образотворче і декоративно-прикладне мистецтво" Чернівецького національного університету.

Емблеми до фестивалю їм. Н. Яремчука, герб міста Вижниця, герб і прапор Вижницького району, атрибутика до XIII міжнародного гуцульського фестивалю (грамоти, буклети тощо) також були створені Валерієм Павловичем. На Вижниччині повсюдно видно його творчі автографи, які свідчать про майстерність, індивідуальний почерк. Зокрема, у декоративно-прикладному мистецтві першим створив досить оригінальні в'їзди в наш район, села, колишні колгоспи. Вони мають мистецьку цінність. Недарма ж бо занесені в книгу „Українська архітектура". Автор воріт, що відкривають Вижницький стадіон. Неодноразово обирався депутатом міськради, членом виконкому.

Валерій Павлович, працюючи зі студентами, власних дітей виховував особистим прикладом, сидячи біля мольберта, а вони з допитливості запитували про все, що стосується малярства. Вікторія і Павло обрали батьківський шлях. Нині Павло Валерійович працює викладачем у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва, має свій мистецький почерк, разом з батьком бере участь у багатьох художніх виставках. А донька, Вікторія, працює завідуючою відділом Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, який є підрозділом Львівської академії мистецтв.

Сьогодні не можливо точно підрахувати скільки художніх робіт, майже за півстоліття, нараховується у творчому доробку художника. Валерій Павлович був учасником майже 80 художніх виставок в Україні та за кордоном. Можна лише здогадуватись: сотні, а може, тисячі художніх творінь „вийшли" з-під пензля талановитих рук митця, завдяки його неймовірній наполегливості та працелюбству і „зупинились" у музеях і приватних колекціях України та далеко за її межами: Чехії, Румунії, Бельгії, США, Франції, Польщі, Іспанії, Німеччині тощо.

... Плине життя… Міняються пори року.

Як птах відлетів у вічність наш Вчитель…

Залишив у спадок нам твори своєї душі.

Буде пам'ять боліть, буде плакать терпкими сльозами,

Буде спогад свіча переходити в завтрашній день…

Пам’ятаємо, любимо, сумуємо…